Отаке или ненаучно-фантастическая околобиография "Бойня номер пять"

Я никогда не любила научную фантастику. Произведения про войну всегда оказывались в конце моего ридинг листа, а судить книги по обложке — вообще не по правилам этикета.

Как ни странно, все эти факторы имели место, когда в библиотеке мой взгляд, бегая по вщент заповненим полицям, зацепился за книгу, и я вытащила со стеллажа «Бойню номер пять» Курта Воннегута.

Что-то внутри подсказывало мне, что возвращать на полку ее не стоит. А, совсем забыла: когда произведение зарубежной литературы переведено как на украинский, так и на русский язык, я предпочитаю последний. Извините, но стоит признать, хоть «наша рідна мова — українська», у граждан может быть свой родной язык, и у меня он — русский.

Вернемся к произведению. ВСЛ* хорошо поработало над оформлением и, что самое главное, качественным переводом. Обычно украинским изданиям свойственно брать за основу не оригинал, а уже переведенный, скорей всего с СССР, материал. Переводчики с первой страницы дали понять, что старались сберечь всю аутентичность и слог Бойни. Никогда я раньше не читала предисловие, послесловие тоже. Но с этой книгой много чего было в первый раз.

*Видавнинцтво Старого Лева

Дизайн издательства для книги "Бойня номер п'ять"

Обычно украинским изданиям свойственно брать за основу не оригинал, а уже переведенный, скорей всего с СССР, материал.

В процессе прочтения книги, как и в отношениях, вы проходите определенные этапы. Сначала присматриваетесь издалека. Тут может зацепить обложка, положительные отзывы или же знакомство через друзей. Берете книгу в руку. Хоть у вас могут быть предпочтения насчет обложки и языка, порой можно дать шанс мягкому переплету и выйти из зоны комфорта, взявшись за оригинал. На этапе перед самой первой главой есть несколько вариантов, тут уже у каждого свои вкусы. Кто-то читает аннотацию и сразу составляет первое впечатление, в то время как другой — тщательно изучает рецензии, все предисловия и биографию автора для бэкграунда. Извращенцы сразу залазят в конец романа, тем самым открывая все карты. В этом случае есть высокий риск того, что на этом все и закончится. Уж слишком быстрое развитие событий.

Во мне же всегда борются две точки зрения:

1) Книга — это отдельный самостоятельный материал, который не должен приплетаться к автору. То, что он хочет сказать и так вложено в сюжет. А при прочтении, как и стоя в галерее перед картиной, нужно опираться только на свои рефлексии.

2) Любой piece of art — это совокупность авторских переживаний, исторической эпохи и мотива написания. И без знания всех этих аспектов нельзя полностью понять произведение.

Чтобы не идти против своих принципов и не выбирать то, в чем я не уверена, стоило разработать альтернативный алгоритм. Сначала читать произведение, наблюдать за своим ходом мыслей и вопросами, которые возникают в процессе. Затем читать про контекст, историю написания и сравнивать то, что хотел донести автор с тем, что зацепило меня.

В процессе прочтения книги, как и в отношениях, вы проходите определенные этапы.

Итак, «Бойня номер пять». Наши отношения развивались стремительно, но к середине рассказа, я утратила интерес. Не хотела заканчивать на странной ноте, и через силу вернулась. Вошла в ритм и к последней главе была просто по уши влюблена. Влюблена в хороший слог, тонкие детали, придающие работе определенный лоск. Манеру написания и структурированных хаос композиции, который в совокупности дает нетипичный masterpiece. Он легко идет, с хитросплетениями, по следам которых интересно идти, тем самым twisting our brains.

С детства нас учат тому, что в мире есть добро и зло. Сначала буквально, в сказках, потом переносно - в произведениях школьной программы, в классическом кинематографе и примитивных историях. И спустя года, мы делим продукты на правильные и неправильные. На выборах идеализируем одного кандидата и очерняем другого. Но стоит понять, осознать и принять: нельзя делить мир на черное и белое.

«Бойня номер пять» открыла американской литературе новый способ повествования о войне: не как о месте героизма и подвига, а как о большой бойне, где вместо мужества ключевые роли играют беспомощность и растерянность, а однозначность оценки самой войны из противопоставления «черное / белое» разлагается на сотню оттенков болезненного серого. Эта книга учит. Не заставляет, не призывает, не принуждает. Лишь просто повторяет в конце очередного абзаца: «такие дела /отаке /so it goes». [1] 

В этом плане нужно отдать должное мелодичности и самобытности украинского языка. В определенных разделах, сравнивая оригинал с переводом, я понимала, что последний лучше помогает «просмаковать» момент. В этом видна отличная работа издательства и чувствуется, что команда переводчиков действительно хотела позволить читателям понять всю прелесть слога Воннегута. И у них это, бесспорно, получилось.

Чему учит книга?

Одной очень важной вещи. Ошибаться — это нормально. В ошибке нет никакой такой большой роковой вещи, которая могла бы убить, разрушить, высушить или растворить. Конечно, мы не фанатики, мы понимаем, что существуют вещи, от которых человек погибает. В этой книге описано сотни таких вещей. Сотни маленьких казусов, когда кто-то умирает - и после каждого из таких казусов (от лат: casus - случай) остается разве что сказать: «Отаке».

"Отаке." - главная цитата книги.

Потому что, что здесь еще добавишь? Человек не бессмертен. Но не надо при этом убивать еще и себя самого, вот в чем казус. Потому что ошибаться - это нормально.

Все персонажи Курта Воннегута — не негодяи. Не герои — но и не негодяи. Даже отец Воннегута спрашивал у него: «Когда же ты напишешь роман, в котором будут негодяи?».

На Тральфамадоре* над этим только бы посмеялись и сказали бы, что это невозможно. В этой Вселенной невозможно быть негодяем, потому что каждый действует так, как должен действовать.

И ошибаться — не страшно.

И есть место для прощения.

Его герои ошибаются, раз за разом. Все в романе является казусом, ошибкой, странному стечению обстоятельств, которое как бы оставляет нас растерянными перед многозначительной выразительностью этих совпадений. «Такая структура момента», - говорят на Тральфамадоре. Каждый делает то, что должен делать. Если бы Воннегут мог, он, безусловно, взял бы интервью у Господа Бога и выдал его отдельной книгой (что-то а-ля «Наконец-то дома, или Дай Вам Бог здоровья, мистер Господь Бог»), и точно порасспрашивал бы его как следует о природе свободы воли и о том, зачем было создавать такой элегантный мир, если видимой целью творения является лишь причинять страдания маленьким живым существам. [1]

* планета, на которой оказался главный герой книги

Чему учит книга? Одной очень важной вещи. Ошибаться — это нормально.

Вести открытый диалог — типичная манера Воннегута, и он часто обращается с вопросом к одному по ту сторону книги. И ждет ответа.

Последний, недавний прецедент с запретом «Бойни номер пять», произошел в 2011 году в штате Миссури. Школа города Репаблик запретила книгу из-за грубой лексики, богохульного изображения Иисуса Христа и сцен насилия и секса - опять же, «чтобы уберечь детей». Похоже, нам таки действительно проще не слышать его.

Как говорил герой еще одного современника Воннегута, Кена Кизи, в романе «Полет над гнездом кукушки»: «Я по крайней мере попытался».

Он по крайней мере попытался.

И поэтому он играет в той же команде, что и Будда, и Магомет, и Христос. И Билли Пилиґрим. И он (Курт Воннегут, Билли Пилиґрим, читатель) выигрывает вместе с этой командой не потому, что она приобретает очки, а уже потому, что он по крайней мере попытался. [1]

Тут я собрала калейдоскоп highlights-ов произведения. Моих.

Я не могу прочитать книгу, не выделив определенные фразы и мысли, которые мне по душе или заставляют задуматься. К которым я хотела бы вернуться через определенное время и переосмыслить. Единицам свойственно перечитывать книги, когда времени еле хватает на пару тех, которые кочуют с одного края стола на другой.

Мне в разы приятнее получать книгу, предыдущий владелец которой делал то же самое. Значит, он вчитывался. И когда ты возьмешься за очередной труд, у тебя будет возможность обратить внимание не только на свои рефлексии, но и на отрывки, которые заставили задуматься другого человека. Но все. И так много чего сказано. Остается только прочитать и составить собственное мнение. Может вы сочтете роман очередной посредственной фантастикой, приплетенной к Второй Мировой. И я не смогу с вами поспорить. Ведь спросить, что хотел донести автор у него самого мы уже не сможем. За него говорит книга. А принимать контекст во внимание или нет — это уже дело каждого. Но «Бойня номер пять» это околобиография. Поэтому автор и сам расскажет все, что нужно.

Читайте. Думайте. Говорите.

1. Тим самим він, безумовно, хотів сказати, що війни будуть вестися завжди і що покласти їм край - все одно, що покласти край льодовикам. І я з ним повністю згоден. Тим більше, що навіть якби війни й припинили сунути на нас, немов ті льодовики, у світі все одно завжди буде смерть. What he meant, of course, was that there would always be wars, that they were as easy to stop as glaciers. I believe that too. And, even if wars didn’t keep coming like glaciers, there would still be plain old death.

2. У мене з'явилася така болячка, яка виявляє себе серед ночі і яку спричиняє комбінація алкоголю і телефонного апарата. Я добряче напиваюся, і, як тільки від мене починає тхнути сумішшю отруйного газу з трояндами, мою дружину як вітром здуває. І тоді я глибоким, гарно поставленим голосом звертаюся до телефоністки з проханням з'єднати мене з тим чи з тим старим другом, від якого я нічого не чув уже бозна-скільки років.» I have this, disease late at night sometimes, involving alcohol and the telephone. I get drunk, and I drive my wife away with a breath like mustard gas and roses. And then, speaking gravely and elegantly into the telephone, I ask the telephone operators to connect me with this friend or that one, from whom I have not heard in years. Четкое изображение процесса зарождения guilty plesure.
   

3. Для цього я позичив у своєї дочки кольорові олівці, і кожному з моїх головних персонажів відповідав олівець певного кольору. Сюжет починався на одному краю шпалер і кінчався на другому, а на середину шпалер припадали всі події, що відбулися між тим і тим. І на цій схемі синя лінія в певній точці зустрічалася з червоною, а тоді з жовтою, а тоді жовта лінія уривалася, тому що персонаж, якого вона уособлювала, помирав. І так далі. Знищення Дрездена було подано у вигляді вертикальної смуги, рясно заштрихованої помаранчевим кольором, і всі ті різнокольорові лінії, які вціліли, перетинали цю смугу і виходили з протилежного боку. I used my daughter’s crayons, a different color for each main character. One end of the wallpaper was the beginning of the story, and the other end was the end, and then there was all that middle part, which was the middle. And the blue line met the red line and then the yellow line, and the yellow line stopped because the character represented by the yellow line was dead. And so on. The destruction of Dresden was represented by a vertical band of orange cross-hatching, and all the lines that were still alive passed through it, came out the other side. Тут мне понравилось как описан процесс визуализации событий.
   

4. So it goes. Отаке. Фраза, которая, как родинка над губой, как аккуратная брошь, как оригинальные запонки, как хайлайтер на скуле ненавязчиво подчеркивает все необходимое.
   

5. Один миршавий, біснуватий американець. The rabid little American Украинские эпитеты one love.
   

6. ‘There’s a smashin’ thing,’ he said. «Капітальна річ!» - сказав він.»
   

7. «Ти гарний хлопець, Сенді, - кажу я собаці. - Чуєш? Ти - те, що надо».» ‘You’re all right, Sandy, I’ll say to the dog. ‘You know that, Sandy? You’re O.K.’ То, что надо.
   

8. А інколи я думаю про свою освіту. Якийсь час по війні я вчився в Чиказькому університеті. Я був студентом на факультеті антропології. Нас тоді вчили, що одна людина нічим не відрізняється від іншої. Мабуть же ж, вони і понині цього вчать. I think about my education sometimes. I went to the University of Chicago for a while after the Second World War. I was a student in the Department of Anthropology. At that time, they were teaching that there was absolutely no difference between anybody. They may be teaching that still. Тонкое подчеркивание характера классической системы образования в целом.
   

9. А ще вони вчили того, що не існує ні ідіотів, ні негідників, ані виродків. Незадовго до своєї смерті мій батько якось зауважив: «Як це так, що в тебе немає жодного твору, в якому був би хоч один злодій?»І я пояснив йому, що, як мене після війни вчили в університеті, світ влаштовано саме так. Another thing they taught was that nobody was ridiculous or bad or disgusting. Shortly before my father died, he said to me, ‘You know-you never wrote a story with a villain in it.’ I told him that was one of the things I learned in college after the war. Как по мне, украинский перевод добавляет тот акцент, которого не хватает в оригинале.
   

10. По дорозі ми також бачили водоспади, бурхливі потоки води, які зривалися зі скелі і неслися в долину річки Делавер. Довкола було стільки різних чудес, що ми тільки й робили, що зупинялися, щоб подивитися на кожне з них, але потім нам треба було сідати в машину й їхати далі, завжди треба було їхати далі. На дівчатах були білі вихідні сукеночки і такі ж святкові чорні черевички, щоб усі, хто їх зустрічав, одразу бачили, які вони гарні й доглянуті. «Дівчата, треба їхати далі», - казав я їм. І ми їхали далі. We saw waterfalls, too, streams jumping off cliffs into the valley of the Delaware. There were lots of things to stop and see-and then it was time to go, always time to go. The little girls were wearing white party dresses and black party shoes, so strangers would know at once how nice they were. ‘Time to go, girls,’ I’d say. And we would go. «..завжди треба було їхати далі. «Дівчата, треба їхати далі», - казав я їм. І ми їхали далі.»
    

11. Мері була в захваті від двох дівчаток, з якими я приїхав, вона познайомила їх зі своїми дітьми і відправила всіх нагору гратися і дивитися телевізор. Mary admired the two little girls I’d brought, mixed them in with her own children, sent them all upstairs to play games and watch television. "Идти наверх играть и смотреть телевизор", как ода ностальгии по нулевым. В моем случае.
    

12. «Чудово», - сказав я, бо моя уява намалювала оздоблену деревом кімнату, шкіряні крісла обабіч каміна, де два старі солдати могли б сидіти, гомоніти і прикладатися до пляшки. Але натомість Мері завела нас на кухню. Вона підсунула нам два стільці з твердими спинками і посадовила нас за кухонний стіл з лискучою білою поверхнею. Ця поверхня аж різала очі, відбиваючи світло, яке випромінювала двохсотватна лампочка, що висіла над головою. Мері зробила з кухні операційну кімнату. Вона виставила лише одну склянку і поставила її переді мною. Вона сказала, що з того часу, як О'Геар повернувся з війни, йому протипоказано пити міцні напої. Тож нам нічого не лишалося, як повсідатися там. О'Геарові було ніяково, але він не став мені нічого пояснювати. ‘Good,’ I said, and I imagined two leather chairs near a fire in a paneled room, where two old soldiers could drink and talk. But she took us into the kitchen. She had put two straight-backed chairs at a kitchen table with a white porcelain top. That table top was screaming with reflected light from a two-hundred-watt bulb overhead. Mary had prepared an operating room. She put only one glass on it, which was for me. She explained that O’Hare couldn’t drink the hard stuff since the war. So we sat down. O’Hare was embarrassed, but he wouldn’t tell me what was wrong. «Ця поверхня аж різала очі», - слово просто врезается и вместе с «О’Геарові було ніяково, але він не став мені нічого пояснювати.» - помогает почувствовать себя на месте главного героя.
    

13. Вона налила собі кока-коли, а потім зі страшною грюканиною заходилася видобувати кригу, гамселячи пластмасовим лотком об металеву раковину. Після того вона здиміла в інший кінець будинку. Але їй і там не сиділося. Її носило по всій хаті, вона то гупала дверима, то навіть совала меблі, аби вихлюпнути свою злість. She fixed herself a Coca-Cola, made a lot of noise banging the ice-cube tray in the stainless steel sink. Then she went into another part of the house. But she wouldn’t sit still. She was moving all over the house, opening and shutting doors, even moving furniture around to work off anger. Без лишних комментариев, наслаждение от прочтения да и только.
    

14. Але з цього книжку не вичавиш. It wasn’t much to write a book about.
    

15. Зате я знаю, - сказала вона. - Ви зробите вигляд, що ви тоді були не дітьми, а дорослими чоловіками. І за вашою книжкою поставлять фільм, у якому гратимуть Френк Сінатра і Джон Вейн чи ще хтось із тих підстаркуватих кінозірок, бабіїв, які й не нюхали війни, але наживаються на ній. І внаслідок цього війна виглядатиме як щось дуже привабливе, і тому в нас війни ніколи не припиняться. І ми будемо посилати на війну наших дітей, таких самих, як оті, що тепер граються нагорі». ‘Well, I know,’ she said. ‘You’ll pretend you were men instead of babies, and you’ll be played in the movies by Frank Sinatra and John Wayne or some of those other glamorous, war-loving, dirty old men. And war will look just wonderful, so we’ll have a lot more of them. And they’ll be fought by babies like the babies upstairs.’
    

16. Їм, як правило, нема що втрачати, тому вони ніколи ні перед чим не зупиняються і з легкістю потрапляють у лабети пороку. They were no doubt idle and deserted children who generally swarm in great cities, nurtured on vice and daring, said Mackay, and ready for anything.

17. Місто Дрезден було сплюндровано. The devastation of Dresden was boundless.

18. А я при цьому питав себе про теперішнє: де його межа, чи є в нього дно і яку частину з усього цього я можу вважати своєю. And I asked myself about the present: how wide it was, how deep it was, how much was mine to keep. Глубокое внутренне чувство, которое иногда так сложно описать.
    

19. Це було для мене чимось на зразок золотої клітки, але я з неї так-сяк виборсався. Вечорами я викладав, а вранці писав. Ніхто не мав права турбувати мене. Я працював над своїм славетним опусом про Дрезден. І цю м'яку каторгу припинив мій добрий рятівник I got into some perfectly beautiful trouble, got out of it again. I taught in the afternoons. In the mornings I wrote. I was not be disturbed. I was working on my famous book about Dresden. «Мягкая каторга» - гарно. Заметьте, в оригинале такого оборота нет.
    

20. І вона така куца, кажу я йому, і в ній все мішма і на всі лади з тієї простої причини, що неможливо чітко й ясно описати масове вбивство людей. It is so short and jumbled and jangled, Sam, because there is nothing intelligent to say about a massacre. - автор про свою книгу.
    

21. Як я вже казав, ми з моїм другом О'Геаром нещодавно їздили до Дрездена. І де б ми не опинялися - в Гамбурзі, в Західному Берліні, тоді у Східному Берліні, у Відні, в Гельсінкі, а також у Ленінграді - ми скрізь з ним знаходили привід, щоб пореготати. Ця поїздка дуже пішла мені на користь, бо я там побачив багато декорацій для своїх майбутніх оповідань. Одне з них буде називатися «Російське бароко», інше - «Поцілунки заборонені», третє - «Бар, де все коштує долар», четверте - «Якщо випадок так розсудить», ну й так далі. І тому подібне. As I’ve said I recently went back to Dresden with my friend O’Hare. We had a million laughs in Hamburg and West Berlin and East Berlin and Vienna and Salzburg and Helsinki, and in Leningrad, too. It was very good for me, because I saw a lot of authentic backgrounds for made-up stories which I will write later on. One of them will be Russian Baroque and another will be No Kissing and another will be Dollar Bar and another will be If the Accident Will, and so on. And so on. Просто еще раз перечитайте предполагаемые названия повестей.
    

22. І тоді в густому бостонському тумані я став людиною, що загубилася в часі і в просторі. And I became a non-person in the Boston Fog
    

23. У літак я з собою взяв дві книжки. Одна з них - поетична збірка Теодора Ретке під назвою «Слова для вітру». І в ній я вичитав таке: Я прокидаюся і м'яко лину в сон. І не боюся я того, над чим не маю влади. Я вчуся, ідучи туди, де мушу йти. I had two books with me, which I’d meant to read on the plane. One was Words for the Wind, by Theodore Roethke, and this is what I found in there: I wake to steep, and take my waking slow. I feet my late in what I cannot fear. I learn by going where I have to go.

24. Пані Островскі пригадала мені ту неймовірну сцену з роману «Смерть у кредит», в якій Селін намагається зупинити гомін вуличної юрби. Його слова вищать і волають зі сторінки: «Хтось, зупиніть їх... не дайте їм рухатися анікроку... Нехай вони замруть... і залишаться в цій миті... раз і назавжди!» Miss Ostrovsky reminded me of the amazing scene in Death on the Installment Plan where Céline wants to stop the bustling of a street crowd. He screams on paper, Make them stop … don’t let them move anymore at all … There, make them freeze … once and for all! … So that they won’t disappear anymore!
    

25. У мотелі, в тумбочці біля ліжка, як і заведено, лежала стандартна Біблія, яку видали «Гедеонові брати». Я погортав її, шукаючи розповіді про різні катаклізми. «Сонце зійшло над землею, а Лот прибув до Цоару. І Господь послав на Содом і на Гоморру дощ із сірки й огню, від Господа з неба. І поруйнував ті міста і всю околицю, і всіх мешканців міст, і околицю землі». Отаке. Як добре відомо, в обох тих містах було багато грішників. Світ лише виграв від того, що їх не стало. І Лотовій жінці, звичайно, було сказано, щоб вона не оберталася назад, у бік тих людей та їхніх домівок. Але вона таки обернулася, і я люблю її за це, бо тим самим вона виявила свою людську природу. І за це її було обернено в соляний стовп. Отаке. I looked through the Gideon Bible in my motel room for tales of great destruction. The sun was risen upon the Earth when Lot entered into Zo-ar, I read. Then the Lord rained upon Sodom and upon Gomorrah brimstone and fire from the Lord out of Heaven; and He overthrew those cities, and all the plain, and all the inhabitants of the cities, and that which grew upon the ground. So it goes. Those were vile people in both those cities, as is well known. The world was better off without them. And Lot’s wife, of course, was told not to look back where all those people and their homes had been. But she did look back, and I love her for that, because it was so human. She was turned to a pillar of salt. So it goes. Человеческая природа. Ошибки, свойственные нам. То, что делает нас людьми.
    

26. Біллі був незграбним хлопчиком, який став незграбним підлітком, довготелесим, слабким, із фігурою, яка скидалася на пляшку кола-коли. He was a funny-looking child who became a funny-looking youth-tall and weak, and shaped like a bottle of Coca-Cola. Фигура, смахивающая на бутылку кока-колы. Сравнения с едой - мои любимые. Не сравнятся ни с чем.
    

27. Найважливіше, про що я дізнався на Тральфамадорі, це те, що коли людина вмирає, насправді це лише здається, що вона назавжди зникає. В реальності ж вона продовжує існувати у своєму минулому. От чому людям не варто так ридма ридати на похоронах. Бо все, що було, є чи буде, існувало, існує та існуватиме вічно. ‘The most important thing I learned on Tralfamadore was that when a person dies he only appears to die. He is still very much alive in the past, so it is very silly for people to cry at his funeral. All moments, past, present and future, always have existed, always will exist.
    

28. У кімнаті стояла важелезна друкарська машинка. Це було справжнє одоробало. За розмірами і вагою вона нагадувала генератор. There was an old typewriter in the rumpus room. It was a beast. It weighed as much as a storage battery.
    

29. Температура в будинку опустилася до десяти градусів, але Біллі того не помічав. Це було дивно, враховуючи те, як легко він був одягнений. Він сидів босоніж. Хоча вже смеркалося, на ньому все ще була піжама й халат. За кольором його ноги нагадували біло-синій мармур. The temperature in the house was down to fifty degrees, but Billy hadn’t noticed. He wasn’t warmly dressed, either. He was barefoot, and still in his pajamas and a bathrobe, though it was late afternoon. His bare feet were blue and ivory.
    

30. Вони рухалися стопа у стопу. Попереду йшли розвідники - досвідчені, певні себе, мовчазні. They went Indian file. First came the scouts, clever, graceful quiet.
    

31. Від морозу, вітру та різкого руху його обличчя стало малиновим. Він аж ніяк не був схожий на солдата. Він був схожий на зачуханого фламінго. Wind and cold and violent exercise had turned his face crimson. He didn’t look like a soldier at all. He looked like a filthy flamingo.
    

32. «Коледж-хероледж», - сказав Вієрі, спльовуючи. Біллі знизав плечима. «В книжках тобі про справжнє життя не напишуть, - сказав Вієрі. - І колись ти це засвоїш». «Joe College,’ said Weary scathingly. Billy shrugged. ‘There’s more to life than what you read in books.’ said Weary. ‘You’ll find that out.’ Правда жизни.
    

33. Вони опинилися в темному й старому лісі. Сосни росли рівними рядами, і ніякого підліска. Земля була вкрита глибоким незайманим снігом. І як американці не маскували свій рух, за ними в снігу залишався чіткий слід, немов схема з підручника бальних танців: ліва - права - реверанс, ліва - права - реверанс. And the four crawled out of the ditch without drawing any more fire. They crawled into a forest like the big, unlucky mammals they were. Then they stood up and began to walk quickly. The forest was dark and cold. The pines were planted in ranks and files. There was no undergrowth. Four inches of unmarked snow blanketed the ground. The Americans had no choice but to leave trails in the show as unambiguous as diagrams in a book on ballroom dancing-step, slide, rest-step, slide,-rest.
    

34. І тут Біллі вперше в житті випав з часу. Він почувався так, ніби сидить на височенній гойдалці, а під ним розпростерлося все його життя. Ось він долетів до своєї смерті, яка являла собою яскраве фіолетове світло. Більше там не було нікого, нікого й нічого, лише це фіолетове світло - і ледь чутний гомін. This was when Billy first came unstuck in time. His attention began to swing grandly through the full arc of his life, passing into death, which was violet light. There wasn’t anybody else there, or any thing. There was just violet light and a hum. Когда в книге в первый раз упоминалось про выпадение из времени, я сочла это метафорой.
    

35. Вона сковтнула слину, прохопилася сльозою і заходилася зішкрібати рештки сил, які ще тліли по різних закутках її стражденного тіла - від пальців ніг до нігтів на тремтячих руках. Нарешті, в неї набралося достатньо енергії, щоб пошепки дотягнути своє запитання до кінця: «Коли я встигла так зістаритися?» She swallowed hard, shed some tears. Then she gathered energy from all over her ruined body, even from her toes and fingertips. At last she bad accumulated enough to whisper this complete sentence: ‘How did I get so old? ‘
    

36. Жінка також була п'яна в димину. The woman was very drunk herself.
    

37. Десь знову загавкав великий собака. Собачий голос, посилений страхом, лісовою луною і покладами зимової тиші, дзвенів, як важкий мідний ґонґ. Somewhere the big dog barked again. With the help of fear and echoes and winter silences, that dog had a voice like a big bronze gong.
    

38. А тим часом Біллі Піліґрім поринув у солодке марення. Там на ньому були білі, теплі й сухі шпарпетки з м'якої вовни, і він ковзав по підлозі бального залу. Тисячі аплодували йому. І це не була якась подорож в часі. Такого з ним ніколи не бувало і не могло бути. Це була передсмертна агонія юнака у мокрих, набитих снігом черевиках. Billy Pilgrim was having a delightful hallucination. He was wearing dry, warm, white sweatsocks, and he was skating on a ballroom floor. Thousands cheered. This wasn’t time-travel. it had never happened, never would happen. It was the craziness of a dying young man with his shoes full of snow.
    

39. Їм не раз вже доводилося блукати в тилу у німців, і завжди було однаково: вони рухалися, немов лісові почвари, у повному жасі, який, разом з тим, пхав їх далі, кожен їхній вдих і видих міг бути останнім, і тому всі рішення вже приймалися не головою, а спинним мозком. They had been behind German lines before many times- living like woods creatures, living from moment to moment in useful terror, thinking brainlessly with their spinal cords.
    

40. Він розводився про побожність і героїзм трьох мушкетерів, не шкодуючи ні кольорів, ні відтінків, оспівував їхні чесноту й велич, а також ту вічну честь і славу, якими вони навіки вкрили себе в боротьбі за утвердження християнської віри. He dilated upon the piety and heroism of ‘The Three Musketeers,’ portrayed, in the most glowing and impassioned hues, their virtue and magnanimity, the imperishable honor they acquired for themselves, and the great services they rendered to Christianity. Не жалея ни цветов, ни оттенков..
    

41. Таким чином бойова взувка Вієрі опинилося на відстані короткого копняка від тендітних хребців, які проступили на блідій спині Біллі Піліґріма. There, inches from the tips of Weary’s combat boots, were the pitiful buttons of Billy’s spine.
    

42. Про такі заходи майже ніколи не пишуть в деталях, але однієї згадки про них у пресі чи в історичній літературі достатньо, щоб прихильники війни почали відчувати таку ж саму млість, яку відчуває й людина по завершенні статевого акту. Цей термін звучав так: «тотальна зачистка». A human enterprise which is seldom described in detail, whose name alone, when reported as news or history, gives many war enthusiasts a sort of post- coital satisfaction. It is, in the imagination of combat’s fans, the divinely listless loveplay that follows the orgasm of victory. It is called ‘mopping up.’ сравнения - сок.
    

43. Його кривуваті ноги були встромлені у жовто-гарячі кавалерійські чоботи.. Крім оцих чобіт, у нього не було нічого за душею. Вони були його домівкою. І з ними була пов'язана така історія. Колись він помітив, що один із новобранців пильно стежить за тим, як він ваксує і начищує свої жовто-гарячі чоботи. Капрал відірвався, простягнув новобранцеві чобіт і сказав: «Якщо гарно придивитися, то можна в них розгледіти Адама і Єву.» His bandy legs were thrust into golden cavalry boots.. Those boots were almost all he owned in this world. They were his home. An anecdote: One time a recruit was watching him bone and wax those golden boots, and he held one up to the recruit and said, ‘If you look in there deeply enough, you’ll see Adam and Eve.’ и еще раз.
    

44. І тепер вони, нічого не відчуваючи, помирали в снігу, який від їхньої крові починав нагадувати малинове морозиво. Now they were dying in the snow, feeling nothing, turning the snow to the color of raspberry sherbet. So it goes. соксоксок, да еще и с малиновым оттенком.
    

45. Він кинджалом розстібнув його шинель і сорочку, так, що ґудзики повідскакували і попадали в сніг. Капрал потягнувся рукою за пазуху Вієрі, немов збирався вирвати його наполохане серце, але натомість витягнув звідти куленепробивну Біблію. He tore open Weary’s overcoat and blouse. Brass buttons flew like popcorn. The corporal reached into Weary’s gaping bosom as though he meant to tear out his pounding heart, but he brought out Weary’s bulletproof Bible instead.
    

46. «А як ... як я тут опинився?» «Це вам зможе пояснити хіба що якийсь такий самий землянин, як і ви. Ви, земляни, можете пояснити що завгодно. Наприклад, чому ця подія побудована саме так або як можна наблизитися до якоїсь події чи, навпаки, як її уникнути. Я ж - не землянин, я - з Тральфамадору. Я сприймаю час так само, як ви сприймаєте, скажімо, якийсь хребет Скелястих гір. Для мене час ніколи не міняється. Ви не можете попередити когось проте, що має статися, чи пояснити якусь подію. Те, що трапляється, просто є. Воно існує. Простежте за тим, що відбувається щосекунди, і ви побачите, що всі ми, як я вже сказав, комахи, застиглі у кульці бурштину» «Якщо послухати вас, - сказав Біллі, - то можна подумати, що ви не вірите в свободу волі» ‘How-how did I get here?’ ‘It would take another Earthling to explain it to you. Earthlings are the great explainers, explaining why this event is structured as it is, telling how other events may be achieved or avoided. I am a Tralfamadorian, seeing all time as you might see a stretch of Rocky Mountains. All time is all time. It does not change. It does not lend itself to warnings or explanations. It simply is. Take it moment by moment, and you will find that we are all, as I’ve said before, bugs in amber.’ ‘You sound to me as though you don’t believe in free will,’ said Billy Pilgrim. То, что случается, просто есть. Оно существует.
    

47. Одного разу Біллі почув від Роузвотера одну цікаву думку про книжку, яку не було написано в жанрі наукової фантастики. Роузвотер сказав, що все, що людина має знати про життя, вже міститься в книжці «Брати Карамазови» Федора Достоєвського. «Але, - сказав Роузвотер, - тепер цього знання вже недостатньо». Rosewater said an interesting thing to Billy one time about a book that wasn’t science fiction. He said that everything there was to know about life was in The Brothers Karamazov, by Feodor Dostoevsky. ‘But that isn’t enough any more.’ said Rosewater. +1 в список к прочтению.
    

48. Біллі розплющив очі, втупив погляд у тумбочку і побачив натюрморт, який складався з двох піґулок, попільнички з трьома недопалками (фільтри кожного з них мали сліди губної помади), один з яких ще курився, і склянки з водою. То була газована вода із сифона, з якої вийшов весь газ. Це вже була нежива вода. Отаке. Повітря намагалося вирватися з цієї мертвої води. Кілька останніх бульбашок чіплялося до стінок склянки, але в них не було сили піднятися на поверхню. There was a still life on Billy’s bedside table-two pills, an ashtray with three lipstick- stained cigarettes in it, one cigarette Still burning, and a glass of water. The water was dead. So it goes. Air was trying to get out of that dead water. Bubbles were clinging to the walls of the glass, too weak to climb out.
    

49. «Так, сьогодні у нас панує мир. А в інші дні у нас відбуваються війни, не менш руйнівні та криваві, ніж ті, про які ви нам розповідали чи свідком яких ви були. І над тим ми не маємо ніякої влади, тому ми просто не дивимося у той бік. Ми їх ігноруємо. І навпаки, ми проводимо вічність, споглядаючи різні приємні миті, от як, наприклад, тепер, у цьому зоопарку. Що може бути краще за це?» «Нічого». «Якщо землянам і варто навчитися чогось, так це вміння ігнорувати жахливі часи і зосереджуватися на гарних. Але для цього потрібно багато зусиль». «Гм», - сказав Біллі Піліґрім» ‘But you do have a peaceful planet here.’ ‘Today we do. On other days we have wars as horrible as any you’ve ever seen or read about. There isn’t anything we can do about them, so we simply don’t look at them. We ignore them. We spend eternity looking at pleasant moments-like today at the zoo. Isn’t this a nice moment?’ ‘Yes.’ ‘That’s one thing Earthlings might learn to do, if they tried hard enough: Ignore the awful times, and concentrate on the good ones.’ ‘Um,’ said Billy Pilgrim. Если землянам и стоит научиться чему-то, так это умению игнорировать ужасные времена и сосредотачиваться на хороших. Но для этого нужно много усилий. Хм..
    

50. Біллі й Валенція поринули в сон, притулившись одне до одного, немов дві ложки. Billy and Valencia went to sleep nestled like spoons. Теплое чувство, окутывающее после прочтения этой строки.
    

51. Під час огляду Біллі ніби між іншим розповів хлопчикові про свої пригоди на Тральфамадорі й запевнив цього напівсироту, що його батько все ще живий, принаймні у ті миті, до яких його син повертатиметься знову і знову. While he examined the boy’s eyes, Billy told him matter-of-factly about his adventures on Tralfamadore, assured the fatherless boy that his father was very much alive still in moments the boy would see again and again. А ведь и вправду, может.
    

52. Дорога до Дрездена була суцільною насолодою. Дві години проминули, як одна мить. Їхні солдатські шлунки, які вже були всохлися, обважніли від їжі. Через вентиляційні віконця у товарняк пробивало сонячне світло і тепле запашне повітря. Ще й англійці надавали їм гори тютюну The trip to Dresden was a lark. It took only two hours. Shriveled little bellies were full. Sunlight and cold air came in through the ventilators. There were plenty of smokes from the Englishmen.
    

53. Хтось у вагоні позад нього, побачивши це, сказав: «Казка». Це був я. Власною персоною. Єдине місто, яке я до того бачив, був Індіанаполіс у штаті Індіана. Somebody behind him in the boxcar said, ‘Oz.’ That was I. That was me. The only other city I’d ever seen was Indianapolis, Indiana. Кто-то в вагоне позади, увидев это, сказал: «Сказка». Это был я.
    

54. Минула мить, перш ніж кожна клітина його тіла вихлюпнула на Біллі всю свою скажену вдячність і вибухнула бурхливими оплесками. A moment went by, and then every cell in Billy’s body shook him with ravenous gratitude and applause.
    

55. Він стояв, немов п'яниця-забіяка з якоїсь корчми. Його очі дивилися в землю. Туго стиснуті кулаки захищали корпус і були готові до бою, чекаючи на команду голови. Нарешті, Дербі підвів голову і назвав Кемпбелла гадиною. І одразу ж виправив себе. Гади, сказав він, не можуть не бути гадами, а Кемпбелл сам вибрав, ким йому бути, тому він набагато мерзенніший за змію чи пацюка або навіть за кровопивцю-кліща. Кемпбелл криво посміхнувся. His stance was that of a punch-drunk fighter. His head was down, his fists were out front, waiting for information and battle plan. Derby raised his head, called Campbell a snake. He corrected that. He said that snakes couldn’t help being snakes, and that Campbell, who could help being what he was, was something much lower than a snake or a rat-or even a blood-filled tick. Campbell smiled.
    

56. «Я добре. Все гаразд». І це була правда, за винятком того, що він не знав, чим можна пояснити, що ця пісня на нього так химерно вплинула. Він завжди вважав, що йому немає що приховувати від себе. І ось він зіткнувся з тим, що, виявляється, десь дуже глибоко він заховав якусь таємницю, але він і гадки не мав, що це може бути. Really-I’m O.K.’ And he was, too, except that he could find no explanation for why the song had affected him so grotesquely. He had supposed for years that he had no secrets from himself. Here was proof that he had a great big secret somewhere inside, and he could not imagine what it was.
    

57. Заднє скло вкрилося павутинням із тріщин. The back window was veined with cracks.
    

58. На Роберта Кеннеді, чия дача розташована за вісім миль від того місця, де я живу, два дні тому було вчинено замах. Минулої ночі він помер. Отаке. У Мартіна-Лютера Кінґа також стріляли. І він теж помер. Отаке. І уряд моєї країни щодня повідомляє мене про кількість трупів, які продукує у В'єтнамі наша військова наука. Отаке. Мій батько помер багато років тому - своєю смертю. Отаке. Він був гарною людиною. Він також мав велику колекцію зброї. І вона мені дісталася у спадок. Мабуть, уже вкрилася іржею. Robert Kennedy, whose summer home is eight miles from the home I live in all year round, was shot two nights ago. He died last night. So it goes. Martin Luther King was shot a month ago. He died, too. So it goes. And every day my Government gives me a count of corpses created by military science in Vietnam. So it goes.
    

59. Щодня в світі в середньому народжується 324000 дітей. Протягом того самого дня 10 тияч осіб гинуть від голоду або помирають від недоїдання. Отаке. Близько 123 тисяч людей помирає з інших причин. Отаке. Це становить щоденну позитивну різницю, яка у світовому масштабі сягає 191 тисячі. Бюро довідкової демографії прогнозує, що на 2000 рік населення планети подвоїться і налічуватиме у мільярдів. «І, мабуть же ж, кожен із них схоче жити з почуттям гідності», - припустив я. «Та мабуть же ж», - сказав О'Геар.» On an average, 324,000 new babies are born into the world every day. During that same day, 10,000 persons, in an average, will have starved to death or died from malnutrition. So it goes. In addition, 123,000 persons will die for other reasons. So it goes. This leaves a net gain of about 191,000 each day in the world. The Population Reference Bureau predicts that the world’s total population will double to 7,000,000,000 before the year 2000. ‘I suppose they will all want dignity,’ I said. ‘I suppose,’ said O’Hare.

[2]

И, пожалуй, каждый из нас хочет жить с чувством достоинства.

***

Воннегут — один из тех редких писателей, которые считают, что писатель таки что-то должен этому миру: «Писатель — сверхчувствительная клетка в общественном организме, — говорил он в интервью. - И эта "клетка" первая должна реагировать на ядовитые вещества, которые вредят или могут повредить человечеству».

Человечеству.

Не нации и не отдельному социальному шару. Не политической силе, экономике и не популярности, моде, власти.

Человечеству.

«Нет никаких теорий относительно литературы, — кроме того, что писатель должен служить человечеству», — повторяет он.

Пафосно? Но что делать, когда, по выражению самого же Воннегута, властелины мира сего превратились в сборище пьяных шимпанзе? Ей-богу, надо иметь крепкие тестикулы, чтобы в наше время и дальше говорить такие вещи. [1]

[1] «Тепер він на небесах» Отрывок из книги: Курт Воннеґут. «Бойня номер п'ять» - послесловие Любомира Дереша.

[2] Курт Воннеґут. «Бойня номер п'ять»